ДРУГ ЧИТАЧА: «Батько, слухаючи з нами «ЛедЗеппелін», казав: «Це Шевченкова мова!»

«Мавки з урбаністичних нетрів». Той, хто так назвав сестер Тельнюк, дуже точно висловив враження, яке залишається від спілкування з ними. Утім, усі інші епітети, якими народжували легендарний дует музичні критики, також цілком заслужені. Те, що вони роблять – настільки щиро і дивовижно… Це поєднання сучасного з сакральним, світлого з глибоким, сильного з пронизливим взагалі важко описати словами. Сестри Тельнюк нібито живуть зовсім не в тих реаліях, які ми звикли лаяти, а проте сприймати як даність. Проти них безсилий «зомбоящик», закони шоу-бізнесу також на них не діють, а «жовта преса» просто не знає, що про це можна написати, бо навіть при всьому бажанні про сестер Тельнюк можна тільки висловлювати захват…
А проте ці дві дивовижні жінки ходять по тих самих вулицях, що і всі ми. І навіть дистанції між собою та іншими людьми не тримають. Але під час розмови зрозумієте, чому навіть гугл нічого не знає про якісь особисті моменти життя сестер Тельнюк – бо це насправді так несуттєво… Це ще один гарний приклад того, як публічність не заважає приватності. Адже при майже повній відсутності реклами всі культурні українці знають, хто такі сестри Тельнюк… Їхня творчість уже понад двадцять років відповідає завищеним вимогам як до музики, так і до тексту. Власне, у їхніх піснях музика і текст виступають як єдине ціле…

– Можете пригадати, коли вперше ви почути музику в поезії?
Леся: Я думаю, що відразу, як тільки ми почули поезію – таку якусь хорошу… Ще коли нам батько вірші читав – або свої, або класику (він нам багато її читав). Оскільки він займався творчістю Тичини, то на цьому дуже м’яко, але наполегливо акцентував: слухайте, яка музика звучить у цих віршах… Він дуже багато говорив про співзвучність фонетичної мови як пісенної. Це справляло глибоке враження на нас ще в тому віці, і воно даремно не пройшло. Очевидно, саме після цих тичинівських поезій ми почали шукати музику у слові інших поетів, і коли її знаходиш, то пробуєш зробити з цього щось своє…

Галя: Гадаю, це завжди було на підсвідомому рівні. Леся дуже рано почала наспівувати – це був, як у дитини, якийсь лепет з музичними фразами, але очевидно було, що вона займатиметься музикою. Це в неї вроджене. Їй не треба спеціально шукати, якимись філологічними чи фонетичними вправами займатися. Ясно, що було якесь тренування, якесь напучування батьківське – це важливо. Нам у цьому плані пощастило – Лесі так стовідсотково!

Леся: Пригадую вірш «Тінь там тоне, тінь там десь». Батько казав: ти послухай, які тут звуки, який ритм, як воно народжує музику… У батька був абсолютний музичний слух. Він свої здобутки – працював над ними, вишуковував, як намистини… Музика українського поетичного слова глибоко сидить у наших душах ще з дитинства.

Галя: Оце «Хор лісових дзвіночків», «Коливалося флейтами там, де сонце зійшло», він нам показував, як тремтить це повітря… Чому флейтами – не самі ж інструменти коливаються, а вібрація звукових хвиль… Леся брала якісь поетичні речі, які батько приносив, і намагалася сама щось складати чи перекладати з російської – київські діти тоді обов’язково були двомовні… У нас зовні була російська мова, а всередині сім’ї – українська.

Леся: Коли ми у дворі переходили на російську, то вдома отримували – батько казав: хто, якщо не ви? І ці маленькі дитячі зради ми досить скоро перейшли. Але вулиця, суспільство ламає людей, ламає дітей. Нам, можливо, було легше, бо нас було двоє, а потім троє.

– Яким має бути вірш, аби ви його заспівали?
Галя: Важко сказати… Він має збігатися мовними вібраціями з нашими внутрішніми музичними, голосовими вібраціями, має відповідати нам тембрально – бути двоголосним. Одноголосної музики у нас нема – я весь час втручаюся у Лесину палітру, і, пишучи щось, вона завжди розраховує на мій тембр, на це співзвуччя. Отже, у віршеві має бути якесь друге дно, або другий план, або два перші плани, які перегукуються. Він може бути написаний від першої особи – власне, багато таких віршів у Стуса, але ми співаємо їх удвох: музика сама виводить їх на двоголосся. Вірш повинен бути нашим – моїм і Лесиним. Є пісні, в яких не знайшлося мені місця, не вдалося втрутитися…

Леся: Прикрасити! Коли Галя доторкається до того, що є, воно стає таким квітучим… виходить нашим таким, сестринським…

Галя: А є такі вірші – чи під настрій не лягають, чи, скажімо, Леся вже доросла до мелодики цього вірша, а я ще ні. Вірш може відкладатися на роки – якщо він хоче жити, то обов’язково подає про себе знак – наприклад, книжка, про яку ти забув на рік чи два роки тому, розгорнеться на тій самій сторінці… Вона обов’язково потім прийде до тебе сама, ця пісня. Ці вірші хочуть бути озвученими – кожному віршеві, кожній поезії приємніше звучати у двоголосному виконанні. Банальне порівняння – два крила.

Я пам’ятаю якісь вірші Антонича, які були відкладені до пори, – кожен вірш тягне за собою «брата» чи «сестру» з того самого циклу. Вони поодинці не приходять! У нас поети якимись такими цілими серіями відбуваються. Був період Лесі Українки – ми не могли нею насититися. Ми взялися за Лесю Українку, глибинно її ще не дуже розуміючи, а просто сприймаючи як обов’язковий культурний запас, необхідний людині, базис… Ми свідомо не хапалися за її п’єси – хотілося підперти її фундаментом з пісень, щоб потім вільно навіть самим собі читати ці її великі твори, які необхідно прочитати кожному, хто називає себе культурною людиною, інтелігентом. Він обов’язково має виростати на цих творах і перечитувати їх час від часу.

Батько на багатьох нам вказав – на Антонича, на Шевченка, на Тичину, на Стуса… Він ніколи не казав «от візьміть і пишіть», а якимсь чином так скеровував, відчуваючи, що ми вже доросли… Задовго до «Кому вниз», коли ми ще були малі, він сказав, що Шевченко мусить бути озвучений рок-музикою. Для нас рок-музика – це те, чого не було в Радянському Союзі, а батько, слухаючи з нами «ЛедЗеппелін» (у нас якісь записи були вдома), казав: «Це Шевченкова мова!», маючи на увазі музичну мову. І коли ми почули «Кому вниз», дуже здивувалися. Можливо, батько Андрія Середи теж щось таке натякав синові… Для нас це було таким правильним збігом. Ми ж з одного покоління…

Леся: Так, їхнє попадання в Шевченка – це те, чого ніхто повторити не може. Ми вважаємо те, що вони зробили, абсолютно геніальним.

– У наш час видавці видавати поезію зовсім не поспішають – вона погано продається… Твори, які ви співаєте, – теж переважно класика. Чи знайомі ви з сучасними поетами (враховуючи, що Забужко вже також класик)? Чи цікавитесь ви цим, чи волієте перевірене часом?
Галя: Ну, принаймні такої мети не ставимо. Є серед молодих поетів, яких я зараз відкриваю для себе, просто чудесні. Проте якось не складалося… А може, ці вірші ще живуть темпераментом своїх авторів. Молоді поки що летять на своїй швидкості, яка неспівмірна з нашою. Це не означає, що хтось із нас летить вище чи нижче – у нас просто різне пальне і різні моделі машин, ми по-різному випробовуємо свій космос. Можливо, ця дорога, якої вони летять, оцей стрімкий лет ще не потребують якоїсь підтримки, озвучки… Зараз у поетів досить широка дорога – вони можуть проговорювати свої вірші. В цьому є теж великий плюс. Коли ми працювали над Оксаниними віршами, нам один чоловік порадив: «А ви послухайте, як сама Оксана їх читає!» – «Е, – кажу, – ні! Вона читає геніально, але ж не можна читати в три голоси!» Якщо хтось читає, а ми підспівуємо – це зовсім інший жанр. Можливо, ми до нього теж прийдемо як до такої театральної форми – були ідеї спробувати так саме з Забужко. А може, воно ніколи і не відбудеться – можливо, в цьому і немає потреби…
У мене лежать вірші деяких людей, яких я дуже люблю і на вірші яких я би мріяла, щоб ми написали пісні, але ми чогось чекаємо. Очевидно, самі ці вірші ще не готові…

Леся: А може, ми не готові…

Галя: А може, вони не повинні бути озвучені – принаймні нами.

Леся: Погоджуюся з Галею – вона правильно все говорить. Але тут ще така справа – є стільки прекрасних віршів, на які хотілось би написати пісні і музику! Але неможливо охопити неохопне, бо кількість того прекрасного, що вже написано, надзвичайно велика.

Галя: Це справді як твій персональний культурницький фонд. Він же складається роками. Ми росли від того «Тінь там тоне, тінь там десь». Це основа, яка формує кожну людину. Це великий фундамент, на який можна нарощувати нові поверхи, але робити це слід дуже обережно – матеріал не повинен «розпадатися» з матеріалом уже створеного фундаменту… Бо матеріал може бути дуже симпатичним – навіть просто прекрасним, але не сюди.

Леся: От у нас зараз чудові Галині вірші, але вони дуже складні для написання пісень і потребують нової музично-стилістичної мови. Вони теж чекають.

Галя: Бо те, що називається сучасною поезією і сучасною музикою, часто просто відповідає слову «мода» і може ні на що не опиратися – лише на певний тимчасовий культурний пласт, в який потрапила випадково людина – так створюються молодіжні субкультури. Невідомо, чи такі речі стануть оцим от фондом, класикою. Можливо, нас «заточили» на класиці – ми були на цьому виховані. Постійно вдома педалювалися ці речі, і батько правильно робив: на цьому ми вистояли, вижили, це те, що зараз дає нам можливість спокійно орієнтуватися в тому, талановита річ молодого поета чи ні, як довго ще вона проживе, протримається в просторі і часі. Тому іноді нам «нєпозволітєльно» робити якісь експерименти зі співвідносних матеріалів, хоч би які вони були милі, симпатичні, модерні, постмодерні, суперсучасні, суперприкольні… Ми ніколи за цим не йшли – слово «мода» для нас означало ганьбу, сором. Нас так навчили батько і мама. Вони завжди говорили, що соромно йти попереду всього, не маючи того базису, на якому має сформуватися, що однозначно важливіше за упадання за модними речами. Це стосувалось і одягу, і багатьох речей.

– Слухаючи ваші пісні, зайвий раз переконуєшся, що українська поезія – дуже високого ґатунку. А в яких ви стосунках із прозою?
Леся: В гарних…

Галя: Стараємося читати. Але знов-таки – коли починаєш сильно гнатися за якимись сучасними речами, за літературними новинками, щоб не пасти задніх, то настільки втомлюєшся від цієї гонитви і від цієї мови, яку вже не можеш сприймати, яка тебе не насичує… І ти все відкладаєш і повертаєшся на сто років назад, у нормальні класичні речі – ти там принаймні орієнтуєшся. Хоча й розумієш, що кожні сто років воно повторюється – свої Базарови приходять зі своєю формою нігілізму, заперечення чи заглиблення…

Леся: Ти маєш на увазі Джойса і йому подібне?

Галя: Я тут все маю на увазі, не якогось конкретного письменника.

Леся: Галя дуже багато читає!

Галя: Читала би багато, якби могла.

Леся: Але Галя в курсі всього.

Галя: Не всього…

Леся: Проте в літературному світовому контексті…

Галя: Ну, щось тямлю – мене ж освіта зобов’язує, все-таки університет закінчила, соромно зовсім нічого не читати.

– Але ж ви читаєте не тому, що соромно, а тому, що внутрішня потреба…
Галя: Так. Але знову ж таки – дивно, коли повертаєшся до якихось авторів… Зараз дивним чином повернулася до Маркеса – лише тому, що випадково побачила цю книжку розгорнутою на столику. Виявилося, що її малий студіює – я подивилася на це як на дитячий садок. А тоді це ж зривало дах! Це була просто потреба віку – ми всі читали Маркеса у 20 років… А Джойса я можу перечитувати і сьогодні, і завтра, так само як Камю, Фолкнера (чомусь завжди можу його відкрити і читати, він відповідає моїй природі, моєму темпераменту). А сучасників багато кого ти прочитуєш – і воно проходить повз тебе.

Леся: З українського «Музей покинутих секретів» дуже сильне враження справив. До речі, цей роман нас і сподвиг до того, що ми взялись за Оксану.

– Ви відкрили її поезію через її прозу?
Галя: Ми давно любили її.

Леся: Просто поштовх…

Галя: І довіра. Ми побачили, що вона родичка. Що вона духовна велика, могутня, геніальна сестра. Ми її не відділили як чужу жінку, чужу людину. Вона нам близька правильним переживанням за Україну – вона патріотка, а я дуже ціную патріотично налаштованих людей, яким є що сказати, є за що помирати, є за чим плакати, які ніколи не сміються з себе, зі своєї країни, ніколи не будуть сміятися з матері. Які ставляться до цього на фізіологічному рівні дуже болюче. Це те, що завжди нас із Лесею вирізняло серед наших ровесників. Вони «этого никогда не понимали… Ну да, они тоже как бы уважали украинскую литературу или культуру… даже такие вот были интеллигентные, но они не понимали, почему нас рвет»… чому нам з Лесею розриває душу, чому у мене справді боліли кості, боліла душа і тоді, коли я читала твори Стуса, і зараз, коли їх перечитую.

Леся: До речі, і на сцені, коли співаємо, кожного разу це переживаємо…

Галя: І чому трагедія цієї країни розриває тебе на шматки, чому тобі не смішно, і ти не можеш просто кепкувати з її доріг, з її ідіота-президента, чому ти просто не можеш собі дозволити цю іронію так, ніби світ почався з тебе. Ми чітко усвідомлюємо (хоча це вже зараз усвідомлюємо, а завжди відчували на рівні сердечному), що ця країна – це наше материнство і що це наша Батьківщина, з якої ніколи сміятися не можна.