Дійові особи (тут все складно): вона, пальма, коти.

Поле. Поле – це коло, яке пов’язує усіх і все. Темна ніч, приправлена прохолодним, передосіннім вітром. Вона сидить під копицею сіна, в руках трима конспект осені, у ньому незліченна кількість сторінок – списаних і чистих. Чисті – роздивлятися цікавіше. На чистих сторінках віддзеркалюються зірки, ті, що на небі, не десь там, а на небі; там же віддзеркалюється місяць і сонце. Списані – роздивлятися приємніше, на них багато щасливих моментів і подоланих труднощів.

Падали піщинки з годинника, поставленого невідомо ким і невідомо для чого. Що буде, коли, впаде остання піщинка, вона (не) знала.

„Я Ваші погляди, як болячку, Де ще на віях здригаються сльози над нескінченним конспектом осені. Це я! Я просто плачу по обидві сторони Сонця та Місяця...” – тихо лунало звідкись, звідусіль і не звідки. Музика наче недоречна – бо був вже не вечір, бо вона не плакала.

У декількох кроках від неї росте пальма. Надто темно навколо й видно лиш її обриси. Коріння пальми – лоскоче листочки зошиту, воно його обплутує, воно, зрештою, звідти і туди росте. А ще коріння вростало в кінчики її пальців, і тому все, що діялося навколо було взаємопов’язане. Вони були взаємопов’язані. Щось траплялося з нею – і це відразу відчувала пальма і коти на ній, щось відбувалося з пальмою – відчувала вона і коти. І так по колу. По полю.

Коти. Коти належать їй і пальмі. Але сплять вони на пальмі, і звідти не злазять ніколи. Правда, сьогодні сплять не всі – один з них стрибає з гілки на гілку. Нещодавно почав стрибати. І дерти ту пальму кігтями. Коти так роблять, коли їм стає незатишно і лячно. Лячно, від того, що вони не розуміють, що діється з пальмою і чому вона їх більше не гріє і не захищає. Коти – люблять турботу. Пальма не завжди має час їм ту турботу у виписаних лікарями дозах давати, коти – не завжди розуміють, що пальмі не до них. Тоді вони лякаються, прокидаються, починають стрибати по пальмі, заганяють в неї кігті... тоді коти навіть плачуть. ПРОСТо ЧЕРЕз Те, Що БОЯТЬСя. А пальма того не помічає, а коли й помічає, то не вважає за потрібне котиків заспокоїти. Все має робити вона?

Падали піщинки з годинника, поставленого невідомо ким і невідомо для чого. Що буде, коли, впаде остання піщинка, вона (не) знала. Пальма потихеньку тягнула своє коріння до себе. Вона хотіла вирвати його з її пальців, вирвати з зошиту. А поки вона гортала зошит і перечитувала все те, що в ньому було.

- Чому ти плачеш?

- Від щастя. – казала вона. І дійсно плакала від щастя, бо, здавалося, знову відчула його.

- Чому ти плачеш?

- Мені здається, що я тебе втрачаю. – казала вона і сподівалася, що... а того не відбувалося. Вона пішла, бо було боляче від нерозуміння і мовчання. Він зробив велику проблему і сказав, що все, йому набридли проблеми. Вона не мала, що сказати. Проблеми, так, проблеми, величезні, небажання чути одне одного, проблеми, просто каже він це одне слово, замість того, щоб про них, ці проблеми, дурні і мізерні, поговорити...

„Тим часом, Коли біжить Вечірник, нахилившись і трохи, трохи боком, Загрібаючи вітер з курявою, Переможно полоще посмішкою!” – Музика недоречна – бо був вже не вечір, бо вона не плакала. Вона розі вчилася плакати на самоті. Лише тоді, коли бачила його очі і відчувала холод від його тіла, спазматичні приступи душевно-сердечного болю. Спазмів вона боялася, тепер, після усіх бур, спазми виникали як рефлекс на найменший подразник, навіть тоді, коли подразник виявлявся лажовим – в такому випадку її просто треба було приголубити. Спазми зникали.

„Я за Ваші погляди, як за соломинку. Де вже обірвалась остання надія над нескінченним питанням осені. Це я! Я тільки до Вас звертаюся по обидві сторони життя та смерті...” – ЇЇ надія в НІЙ горіла, але надія ця була безнадійна і дуже суха. Стомлена і врівноважена. Вона вже не говорила, не пояснювала, сказала пальмі і її котам, все, що могла. Їй прикро було, що ні пальма, ні коти, не розуміли її. Вона стільки часу була поряд, стільки часу просиділа біля цієї копиці і пальми, думала, що взаємопорозуміння є. Виявляється нема. Виявляється, її ніхто не слухає. Виявляється ніхто навіть не ставить себе на її місце. Тому вона стомлено мовчала. Не можна говорити до пальм, які глохнуть, коли щось трапляється. Коли хтось втрачає слух – це взагалі боляче. Так само, як і коли хтось втрачає голос.

„Тим часом, Коли годинник осені, розпроставшись грудьми червоними, Закидає камінням-курявою, Переможно полоще посмішкою!”

Зазвичай у безсонні котів була винна вона. Зазвичай, коли прокидалися від того, від чого можна було би і не прокидатися. Зазвичай, заколисувати котів мала вона сама, а не пальма. Точніш, заколисати їх могла лише пальма, але треба було вмовити ще пальму то зробити. Пояснити їй, що вона даремно розбудила котів, що можна й дати повернутися їм в нормальний стан. Коти сплять – вони щасливі, коти сплять – щасливі ми. Але пальма дерево складне й гонорове.

„Я Ваші погляди в кулаці тримаю! Я Ваші погляди в кулаці тримаю! Я Ваші погляди в кулаці тримаю! Я Ваші погляди в кулаці тримаю!..” – вона не знала, які погляди, в якому кулаці. Її пальці зрослися з корінням пальми і вона взагалі не могла долоню в кулак зігнути. Але могла гортати конспект осені – адже коріння було і там, і там. Воно смикалося. Смикалося. А вона вже нічого не могла сказати, бо пальма не розуміла її. Бачила себе лиш. Себе. Навіть не намагалася зрозуміти її. Не намагалася помінятися місцями. Не розуміла, що вириває коріння через дрібничку.

„Я Ваші докори в серці вирощую, Там, де розквітли полум’ям сповіді над нескінченним конспектом осені, Тим, що кимось пишеться по обидві сторони Сонця та Місяця...” – коріння висмикувалося, був сенс писати конспект далі, вона мала сили писати його далі. Просто хотіла розуміння і допомоги від пальми. Хотіла разом заколихати котиків, хотіла колихати дітей, хотіла... Але цього розуміння чомусь не було.

- Ти перестав казати мені кохаю. Перестав зустрічати поцілунками. – казала вона.

- На вулиці похолоднішало. – відповідав він.

- Ми кохалися, я шепотіла: „кохаю... кохаю... кохаю...”, а ти нічого так і не відповів.

І зараз вона його відповіді не почула. А в голові лиш крутилося „Мені набридли проблеми. Мені набридли проблеми...”.

***

Вона відвела погляд від Нього. Вона не може благати. Благати – розуміння і допомоги, яка мала б бути і так, смішно. Ні, боляче. Не смішно, а боляче.

Відкинула конспект, відмовилася діяти, дивилася на місяць, за яким ховалося сонце, дивилася зволоженими очима. Але не плакала. Бо буде лиш гірше, сльози – будять біль. Вона не рвала коріння. Ні, вона нічого не робила. Хіба що – примусила дідька забрати годинник, він непотрібен...

„Тим часом, Коли біжить Вечірник, Час якого не мною, не мною полічено, Загрібаючи вітер з курявою, Переможно полоще посмішкою!” – лунала музика, пісня з, на перший погляд, недоречними словами.

Дійові особи (тут все просто): вона, пальма (Він), коти (...абстрактні і багатозначні штуки, які живуть всередині кожної людини).

Лєра Лауда
вільний журналіст
ХайВей