Дисидентки українського шоубізу
Із Галиною та Лесею Тельнюк ми зустрілися цього літа в одеському клубі «Перемога». Саме там закінчувався їхній тур східними містами України з презентацією нового альбому «Жовта кульбаба». «Если это украинская музыка, то мы за!» - такі відгуки чули сестри у Харкові, Донецьку; це ж саме сказали мої одеські друзі, котрі були просто шоковані живим професійним виконанням фольк-рокових копозицій, філософських балад, романсів на слова Ліни Костенко, Драча, Стуса та на власні поезії Галини Тельнюк.
У жовтні цього року сестри повертаються на київську сцену одразу з двома проектами: презентують «Жовту кульбабу» киянам та беруть участь у виставі Львівського театру імені Заньковецької «У. Б. Н.» З цієї нагоди ми і запросили відому українську буржуазну націоналістку, авторку музичної драми «У. Б. Н.» Галину Тельнюк на мвісниківський «Допит».
– Напевно, непросто бути донькою українського дисидента Станіслава Тельнюка…
– Уявіть собі радянський Київ кінця 70-х: діти у школах під керівництвом вчительок пишуть листи до Брежнєва з подякою партії… А ми з Лесею розмовляємо українською, читаємо шістдесятників. Ми від самого дитинства були білими воронами. Після свідчення батька у справі Стуса він потрапляє до так званого «списку Маланчука». Його не друкують, матір ніде не хочуть брати на роботу; нам з Лесею доводиться змінювати школу.
Тобто бути доньками Станіслава Тельнюка було і великою відповідальністю, і трагедією, і щастям. В юності ми ще не усвідомлювали, що батько дав нам найголовніше - висоту. Усю поезію ми сприйняли через нього, адже він сам був письменником, літературознавцем, перекладачем. Він мав феноменальну здатність відрізняти фальшивих поетів від геніїв; а вже із геніїв радив нам тих авторів, котрі найкраще лягали на Лесину музику, котрі могли нас надихнути.
Київ. Нью-Йорк. Кульбаби.
– Кульбаба – це перша квітка, яка розквітає у місті. Чому саме її Ви обрали для назви свого альбом? Це такий собі урбаністичний символ?
– Певною мірою так, адже ми з Лесею киянки, народжені на Хрещатику. До того ж пісні для альбому «Жовта кульбаба» писалися тоді, коли я вчилася у Нью-Йорку, а Леся працювала в Києві. Усі вони надзвичайно інтимні (кожна з них присвячена комусь із близьких чи друзів), загострені перебуванням по різні сторони океану, сповнені почуття тимчасової або навічної втрати.
Також з кульбабою пов’язаний теплий спогад дитинства: у мене була хвора печінка, тому тато викопував коріння кульбаби, висушував його, молов і робив для мене кульбабову каву, а також робив салат із кульбабового листя.
«Бандура Даун-Таун»
– Як лауреатки фестивалю «Червона Рута» у 1991 році Ви поїхали до Канади. Потім були гастролі в Ірландії, Британії, Європі… Це була Ваша втеча до більш вдячної публіки?
– У перші роки незалежності в українському шоубізнесі почалося «захоплення території». Попса набирала все більшої сили, а нас не важко було витіснити, адже ми ніколи не займалися розважальною музикою. Тому змога виїхати за кордон була просто знахідкою. На Заході нас розуміли навіть ті люди, котрі не знали української. Ми їхали зі спеціальною програмою, в якій Леся акомпанувала на бандурі. І найтепліше нас приймали в Ірландії, адже їхнім символом є арфа, тож коли ми співали пісню на слова Тичини «Арфами, арфами…», вони думали, що це про них.
Дмитро Стус – проти «У. Б. Н.»
– Спочатку писати п’єсу для вистави «У. Б. Н.» мав Дмитро Стус, однак усі три його варіанти театр Заньковецької відкинув. Як Ви вважаєте, чому саме Ваш «Український Буржуазний Націоналіст» переміг?
– «У. Б. Н.» написана на основі листування відомого політв’язня Зеновія Краківського та Айрiс Акагошi, американки, яка одразу почала писати листи українським політв’язням. До головного героя Зенона по черзі приходять його син, лікар-психіатр, навіть покійна дружина з проханням допомогти їм у передвиборчій кампанії колишнього генерала. Зенон – український буржуазний націоналіст, який не хоче допомагати своєму колишньому слідчому. Він болісно переживає зміну, що сталася з його друзями і близькими: вони пристосувалися до життя і кличуть Зенона у свій світ.
Переді мною стояло завдання не просто показати конкретного націоналіста та його ліричну історію. Головний герой вистави не конкретний прототип Красівського, а збірний образ. «У. Б. Н.» - це частково автобіографічна вистава, оскільки багато подробиць стосунків з коханою жінкою, з дітьми, навіть сварки взяті із нашої родини. Саме тому нас дуже здивувала реакція деяких львів’ян, а також реакція Дмитра Стуса, який вирішив, що він вправі заборонити нам використовувати під час вистави пісні його батька. Він навіть знайшов у моїй п’єсі прототип Тараса Чорновола, постаттю якого я ніколи не цікавилася. Це вистава про українців, про наші комплекси і страхи, про те, як нас нищили. Зрештою, про те, чи мали українці взагалі чистий націоналізм.
Ющенко допоміг привезти «У. Б. Н.» до столиці
– Ви вже показували цю виставу в Києві у 2001 році, однак тоді Вам чинили неабиякі перешкоди. Як Вам все-таки вдалося прорватися?
– Якби не заступництво В. Ющенка (це був його останній наказ перед звільненням з посади Голови Нацбанку), М. Жулинського та О. Биструшкіна, нас би не пропустили. І це після 10 років незалежності! Вистава зібрала тоді більше 200 публікацій у пресі, жодна з яких не була проплачена. Для Києва це була бомба.
– Важко працювати з партнером-сестрою?
– Не думаю. Ми з Лесею дуже різні, ми ніби доповнюємо одна одну. Леся – закрита творча особистість, яка дуже береже свій внутрішній світ. Я більше займаюся організаційними моментами. Ми обидві намагаємося уникати тусовок, пустих зустрічей чи вечірок, оскільки щоденне протистояння світу вимагає великої концентрації внутрішніх сил.
Юлія Морозюк
„Могилянський вісник”