WZ.LVIV.UA: в україні не з’явилося радіостанції, яка почала б «крутити» сестер тельнюк

Розмова з вокальним дуетом про нашу культуру, програму «ТЕЛЬНЮК: Наш Шевченко» і про квоти української музики в радіоефірі

З Галею та Лесею Тельнюк ми зустрілися у Львові саме тоді, коли вибухнув скандал навколо так званого квотування української музики у радіопросторі. Наша розмова розпочалася із заклику Галі й Лесі до всіх свідомих громадян підтримати петицію про заборону російської музики в українському медіа-просторі.

— Зараз активно обговорюють так звані квоти української музики в радіоефірі. З’явилися списки українських музикантів, які виступають проти цих квот. Яка ваша позиція?

Леся. Це нонсенс. Смішно говорити про те, що в Україні взагалі стоїть таке питання. Але воно, на жаль, стоїть. Ми за те, щоб української музики в ефірі було багато, бо тільки маючи свій україномовний продукт, можемо розвиватися і формувати себе як держава, нація, суспільство. Коли з радіо- і телеефірів лунають не наші мова і музика, то говорити про те, що це – Україна, не доводиться. Ідентифікація мови, нації і держави — це нерозривні речі.

Галя. Нема держави без культури, свого національного продукту. «Буча» про квоти – чергова маніпуляція, щоб, крім іншого, відволікти від петиції, яку з ініціативи Івана Леня склали музиканти, і ми до неї долучилися — про заборону в медійному просторі продукту made in Rasha, а відтак і заборону пропаганди «русского міра». Для того, щоб відволікти від цієї проблеми, з’явилася тема квот, почали лунати голоси українських артистів, які співають російською мовою, мовляв, куди ж подіти російськомовне населення, яке вмирає на сході за Україну? Щоб відволікти від цього основного питання, ФСБшними структурами піднімається лемент про квоти. Це не питання артистів, не ми повинні його вирішувати. Ми з Лесею 25 років робимо для України все, що можемо. Боремося не за те, щоб бути на сцені, боремося за душі українців, доносячи до їхніх вух і сердець Стуса, Лесю Українку, Тараса Шевченка, Ліну Костенко, Оксану Забужко, і не сходимо з цієї позиції. Черпаємо натхнення від великої любові до цієї землі.

— Останнім часом сестри Тельнюк створюють програму за програмою, активно гастролюють Україною. Але був період – і це уже за часів незалежності, — коли вас більше знали за кордоном, ніж тут…

Галя. Не можна сказати, що ситуація аж надто покращилася. І те, що зараз їздимо з нашими програмами Україною, — результат нашої наполегливої праці. За цей час в Україні не з’явилося радіостанції, яка почала б «крутити» сестер Тельнюк, чи якоїсь структури, яка раптом почала б підтримувати колективи елітарної музики. Усі пробиваються як можуть.

— Ваша творчість спрямована на людей, які не сприймають дешеві попсові пісеньки…

Леся. На жаль, ситуація з українською музикою зробила страшний перекос у бік розважальної. Для музики більш серйозних жанрів, таких, як блюз, джаз, фолк, не залишається місця, усе витісняє дешева і неякісна попса, в більшості своїй позичена у найближчого сусіда. Це питання мають розглядати державні експерти, які повинні розуміти, що це – стратегічна культурна політика нації і держави. І порівнювати нас з такими державами, як Німеччина чи Франція, у цьому питанні важко, адже там жорсткий квотний відбір, при якому національному продукту віддається більша частка. У них існують ґранти і фестивалі на підтримку вітчизняної музики. У нас цього замало. Культура – сфера, яка взагалі не реформувалася, хоча ця галузь щодо відповідальності за майбутні покоління не менш важлива, ніж, скажімо, медицина. Якби ми належну увагу приділяли культурі, то не було б у нас зараз такої катастрофічної ситуації і в економіці, і в політиці, і в ситуації на сході України. Байдужіть до культурної сфери на державницькому рівні спровокувала цю ситуацію і культурний розрив, тому що немає цінностей, які б нас єднали, як націю. А кожна держава працює над тим, щоб такі цінності у них були.

Галя. Начебто зовнішні атрибути того, що ми стали державою, були, а головний прихований атрибут – культура – був затертий. А мав би бути на першому місці, бо культура – це обличчя держави, яке знівельовувалося роками, і з настанням незалежності нічого не змінилося. Саме про це і наша вистава «У.Б.Н.», якій уже 15 років. Зараз ми їздимо Україною з програмою «ТЕЛЬНЮК: Наш Шевченко». Давайте згадаємо далеке минуле, а саме розпорядження Катерини ІІ про заселення Хортиці німцями після зруйнування козацької Січі. Було написано в указі: «Для того, щоб зменшити їх вольнодумство». І це змішування з іншим населенням та вбивання будь-яких національних ознак – стратегія не вчорашнього дня, коли з’явився канал М1 чи «Русскоє радіо». Це цілеспрямована імперська стратегія на знищення української культури. Їм потрібна тут територія, їм потрібне це населення як раби, і абсолютно не потрібна наша культура. Усе скеровано на те, щоб її знищити. Тому знищили українську інтелігенцію, заморили голодом, щоб будь-які прояви «вільнодумства» були придушені. Вій­на ніколи не припинялася.

Леся. Навіть якби люди замислилися над простим питанням, чому в українських маршрутках (а тим більше – в Галичині!) крутиться російська музика, то відповідь на поверхні – комусь це потрібно.

Галя. Нас давно не вважають народом. Те, що приходить до нас з Росії, – навіть не друго- і не третьосортне. Ми сидимо на смітнику! На культурному імперському смітнику, і давним-давно харчуємося з нього! І наші політики виросли на цьому смітнику, їхні смаки сформовані на ньому… І тому єдине зараз «упованіє» — до народу, в якого ще залишилися якісь ознаки смаку, бажання вижити і бути людьми. Саме для цих людей, для того, щоб пробуджувати в них мотивацію, «ТЕЛЬНЮК: Наш Шевченко» і усі наші програми. Елітарність ми шукаємо не в тих колах, які вигодувані на смітнику і називають себе елітою тільки тому, що вони накрали у нас грошей і у них дорогі будинки, — вони не є елітою. Ми звертає­мося до народу, до тих «рабів німих», в яких насправді ще є жива душа. Їм лише треба перестати бути німими.

— Зрештою, Майдан показав, що ми – не раби…

Галя. Так. Два Майдани показали, що ми не німі і можемо піднятися, аби висловити свій протест. Ми можемо захищати свою країну. А значить, можемо слухати свою музику, її формувати і створювати. І саме цього вони найбільше бояться, саме тому заплутують нас квотами й усім, чим завгодно.

Леся. Культура і пісня піднімають не просто духовність, вони піднімають дух. На війну йшли завжди з піснею. Яка пісня, такий і дух. І я вірю, що позитивні зміни будуть. Але для цього ми самі повинні щось змінювати і «тиснути» на тих людей, від яких щось залежить. І тоді очищення відбудеться.

Галя. Найголовніше – не соромитися своєї сутності. Сутність кожної людини – прекрасна, людина народжена для того, щоб бачити красу, творити добро. Соромтеся робити і підтримувати ганебні речі, які знищують у людині людину. Не соромтеся відкрити книгу і почитати «Кобзар» не так, як вас вчили у школі, а так, як читають ваші розум і серце.

— У далекому 1989 році на першому фестивалі «Червона рута» на повний голос зазвучали імена українських виконавців, серед яких були і сестри Тельнюк. З роками значення і роль цього фесту знівелювалися. Чому?

Леся. Власне концепцією «Червоної рути» були підтримка і пропаганда українського національного самобутнього продукту. Це мав бути національно окреслений продукт. І в цьому важливість цього фестивалю. Він і зараз існує, але має уже дещо інше забарвлення. А таких фестивалів в Україні мало б бути значно більше. Тоді, у 1989-му, «Червона рута» розкрила дуже багато талантів.

Галя. Революцію роблять романтики, а користаються нею негідники. Так вийшло і з «Червоною рутою», яка збурила національну свідомість і мала б почати якісь зміни. Але цим скористалися зовсім інші люди, і «Червона рута» сама, бідна, пішла кудись на марґінес, і зараз її майже не чути. А усіма ефірами керують негідники так, як і керували. Якщо говорити про деяких лауреатів цього фестивалю, то багато з них були далекими від усього українського – вони просто скористалися цією можливістю вийти на сцену і «засвітитися». І майже усі нині скандальні персонажі українського шоу-бізнесу – вихідці з тієї першої «Червоної рути». Медійний простір України ніколи не належав українцям.

Із досьє «ВЗ»
«ТЕЛЬНЮК: Сестри» — український вокальний дует заслужених артисток Украї­ни Лесі та Галі Тельнюк. Серед здобутків — студійні альбоми, театральні постановки, премія імені Василя Стуса за збереження та пропаганду української культури. У репертуарі дуету – пісні на вір­ші Т. Шевченка, П. Тичини, Є. Маланюка, Б.-І. Антонича, В. Стуса, Л. Костенко, О. Забужко та інші. Дует сформувався у 1986 році. За рік професійної діяльності «Сестри» стають лауреатами національного конкурсу «Нові імена» (1987). Відзначені дипломами на першій та другій «Червоній руті» (1989, 1991). Перші пісні були створені на вірші Павла Тичини, творчість якого досліджував батько Галі та Лесі Станіслав Тельнюк.

Людмила Пуляєва-Чижович
Високий замок online