Полярність складної емоції –
емоція здатна провокувати в людському світосприйнятті цілком протилежні відчуття – сум змінюється на радість, прихильність – на неприйняття, а самотність може породити відчуття особливої близькості.

- Повернення сестер Тельнюк в Україну. Новий альбом «Жовта кульбаба». Новий промоційний тур по Україні. Нові знайомства. Нова публіка. І це після кількох років життя й творчості за кордоном. Чи відбулися якісно нові відкриття для вас в Україні – щодо реалій розвитку шоу-бізу, щодо розвитку творчого мислення.

Леся: - Особливих контрастів після повернення в Україну невідчутно. Усі переваги Заходу практично є і в нас, зокрема це стосується технологічного поступу. Однак, як на мене, творче мислення західне більш розвинене за рахунок того, що люди живуть спокійно, життєві процеси вже усталені, суспільство не є розбурханим такими пристрастями, які ми переживаємо в Україні. Тобто в цьому аспекті ми не те що відстаємо, а ми просто рухаємося іншим шляхом, не подібним на європейський чи американський. І куди ми вийдемо – побачимо лише через певний часовий період.

Галина: - Звісно, і в Європи, і в Америки свої великі проблеми, що також пов’язані із кризою мистецької традиції. Наприклад, сьогодні вони тяжіють до Азії й намагаються почерпнути там нові теми для оновлення свого творчого потенціалу. Тому і в кіно, і в літературі нині дуже поширена східна тематика. Й очевидно, що Європа прийде за цим збагаченням до України, ми ж ідемо в Європу, щоб осягнути європейську традицію. І думаю, що цей процес пізнання дуже швидко відбудеться завдяки нашому молодому поколінню, відкритому на світ. І це звісно, спровокує творчі вибухи, передусім мистецькі. Говорю про мистецтво, не про шоу-бізнес, тому що це різні шляхи розвитку. Хоч варто зазначити, що і мистецтво нині вже не може розвиватися незалежно від бізнесу, від законів піар-кампаній. Адже у вік інформації й інформатизації ми мусимо бути відкритими на світ, відкритими на слухача, глядача. І як би не говорили сестри Тельнюк про себе, як про «закритий продукт», ми виходимо в Інтернет, ми виходимо на сцену, ми збираємо людей – у більших чи менших залах. Ми обираємо той шлях, який нам підходить.

- До речі, лейбл «НЕ ДЛЯ ВСІХ» проекту «ТЕЛЬНЮК: Сестри», на мій погляд, невиправданий. Про це засвідчив бодай останній концерт у Києві в Молодому театрі: окрім культурницького бомонду – Тараса Мельника, Кирила Стеценка, Оркестру Янки Козир, можна було побачити цікаві молоді обличчя – нові й, можливо, ще не зіркові. Тож хіба проект не є відкритим?

Леся: - Ми намагаємося бути відкритими абсолютно для всіх, не ставимо якихось обмежень чи рамок перед публікою. Абсолютно без пафосу – думаю, що в нашій творчості кожен може знайти для себе щось близьке й цінне.

Галина: - А лейбл «НЕ ДЛЯ ВСІХ» - це не закритість, а просто пошук іншого шляху до слухача. Ми відмовилися від запрограмованої розкрутки проекту, коли заздалегідь знаєш, скільки треба звучати в ефірі, аби тебе полюбили, що мають безупинно про тебе говорити, щоб тебе запам’ятали і ти став зіркою. Ця технологія загальноприйнята. Однак не для нас, не для всіх. Ми також прагнемо сказати про себе якнайбільше, але іншою формою, іншим способом. Це стосується і журналістських матеріалів, і участю в якихось телевізійних проектах, навіть інша форма фотографій для нас є важливою. Наскільки нам це вдається? Часом вдається, часом ми попадаємо «в десятку», а часом – «в молоко». Скажу, що навіть наші поїздки по Україні – це постійний пошук. Але пошук не себе, бо себе ми вже знайшли і у нас нема проблем у створенні наших творів, наших музичних програм, а пошук нашого слухача. До речі, ми не є опозиціонерками. Ми не закриваємося від світу і ми не спостерігаємо за всім через власний телескоп. Ні. Ми просто робимо те, що близьке нам. Це вироблення власної поведінки на сцені, власної естетики звучання й виконання, естетики спілкування з публікою.

Леся: - Це все дуже природні речі. Ми себе не силуємо й не ламаємо. Ми намагаємося робити все так, щоб внутрішньо ніщо не відштовхувало від цього творчого процесу.

Галина: - Мені хочеться вражати будь-кого – і генерала СБУ, і студента.      

Леся: - Ви самі помітили, що на концерті в Молодому театрі була цілком різна публіка. Однак була й об’єднуюча домінанта.

Галина: - Це не означає, що всім все було близьке й рідне, та й навіть цікаве. Однак була та об’єднуюча сила, яка допомогла і нам досягти потреби в новій емоції власного виходу на сцену.

Стенічність складної емоції –
емоція покликана посилювати творчу активність, пробуджувати до повнокровної діяльності, що у свою чергу актуалізує творчі сили, є внутрішньою спонукою до вдосконалення

- Концертний тур по Україні проходив зазвичай на невеликих сценах. Чи допомагало таке особистісне спілкування з публікою не лише в одержанні позитиву від творчої реалізації на сцені, а й у більш ефективному просуванні вашого музичного продукту?   

Галина: - Звичайно, це і певний інформаційний привід, і певне нагадування про те, що сестри Тельнюк не просто є, а й мають що нового сказати своїй публіці. Звісно, усе це працює на нас. І все має працювати на нас. Артист повинен працювати на сцені, повинен відпрацьовувати на сцені свою майстерність, повинен учитися на сцені говорити зі своїм слухачем. Незважаючи на те, чи це великий зал, чи малий. Якщо, наприклад, поет чи письменник пише в шухляду, як писав наш батько Станіслав Тельнюк, він усе одно спілкується зі Всесвітом, розказує йому свої болі. Артист такої можливості не має. І можливо, маленька сцена – це наша шухляда. Це ніби, як розмови на кухні у дисидентів. Однак нам потрібне таке спілкування з публікою. Ми не можемо бути віртуальним проектом, який пишеться на студії. І нас ніхто ніколи не бачив і не чув.

Леся: - До того ж, ви знаєте, що живий концерт значно відрізняється від студійного запису. Живий виступ має відбутися, бо він породжує далі життя, нове бачення наших творів, надає їм нового звучання.

Галина: - Цікавий шлях, коли музичний матеріал відпрацьовується на живих концертах, усі звикають до такого звучання, і вже потім виходить компакт. Така практика дуже поширена на Заході. Під час живого концерту робиться запис, потім нарізка. І після якогось сорокового концерту записується диск. Тут такої можливості немає. Адже на Заході клубні виступи використовуються вже не як відпрацьовка туру, а як репетиційна база перед студійним записом. Це прямий контент, що лягає в основу студійної роботи, бо стає зрозуміло, які пісні є близькими, сприйнятними. Наприклад, нині наші музиканти говорять, що ми могли б по-новому записати «Жовту кульбабу» і вона б по-іншому зазвучала. Однак технічні можливості нас обмежують. Це одне питання, але навіть якщо і його відпрацювати, то українська шоу-бізнесова ментальність ще не готова до таких зрушень. У нас звично, що з’являється компакт, потім біґ-борд, потім тур по Україні. А в ідеалі – компакт має вже пройти свою апробацію перед публікою. Отож «лайвові» альбоми дуже важливі для того, щоб бачити свій власний розвиток.

- Ваш канадійський альбом «Концерти в Канаді» (2000 р.) записаний як «лайвівський»?

Галина: - Так. Запис відбувався у Канаді, а остаточне зведення – в Україні на студії «Комора». Із цією програмою ми мали загалом тридцять концертів. «Живі» записи відбувалися протягом шести концертів. У результаті взяли запис із одного торонтійського концерту (власне виконання творів) і монреальського концерту (тексти-звернення до слухачів). Це в принципі той варіант, який нас задовольняє. Але він можливий був у Канаді. Між іншим, зазначу, що й під час цих концертів ми везли із собою демоверсію, зроблену в Україні. Цей компакт «На межі» повністю розійшовся в Канаді й до України взагалі не потрапив.

Леся: - До речі, своєрідну перевірку деякі пісні із «Жовтої кульбаби» також пройшли в Америці. Там вони були написані й там уперше виконані.

Галина: - Іще – концерт у Молодому театрі також записувався. Звісно, якщо вдасться, то по кількох концертах ми могли б випустити новий «лайвовий» альбом, який уже б не називався «Жовта кульбаба», а «Живий концерт: Жовта кульбаба і кращі пісні» через те, що не всі пісні з нашого останнього альбому звучали на концерті, проте було кілька минулих дорогих нам робіт.

- «Жовта кульбаба» була визнана одним із кращих українських альбомів минулого року, проте на розкладках не так просто побачити цей компакт. У чому справа?

Галина: - Причин, певно, кілька. По-перше, зверху лежить те, що швидше продається. По-друге, продавці найчастіше не знають, до якої категорії нас віднести. Хтось ставить наш компакт між Білоножком і Сандулєсою, хтось кладе до джазу, хтось – до академічної музики, а дехто зараховує нас до іноземної музики. А справді, якби й до мене звернулися і запитали, до якої категорії занести наші компакти, стала б перед дилемою – очевидно, потрібно робити якусь окрему поличку чи нішу, щоб представити «Жовту кульбабу». І знову ми тут повертаємося до питання шляху, як правильно представити свій проект, щоб йому не зашкодити. Бо якщо у тій ячейці, до якої нас зарахують, затісно, чи завузько, чи просто то інший колір, ми втратимо цінність власного музичного продукту.

Леся: - Це як участь у збірній солянці. Ти втрачаєш власне обличчя. Не маєш можливості представити себе і свою творчість так, щоб побачити свого слухача.   
   
- А фестивальна форма?

Леся: - Фестивалі – це чудова можливість для музикантів і дуже цікава форма співпраці, але це знову ж таки має бути окреме представлення, зокрема нашого проекту. Не тому що ми якісь особливі. Просто ми використовуємо різні жанрові особливості, які втілюються пізніше в щось зовсім відмінне від традиційного підпорядкування до якогось музичного жанру.

- Думаю, що така окрема презентація сестер Тельнюк навіть у музичних магазинах цілком реальна, адже на сьогодні у вашому доробку вже дев’ять компактів. Анонсований альбом «По обидві сторони Сонця і Місяця» - чи можна сподіватися на його появу весною нинішнього року?

Галина: - Побачимо. Після наступних концертів у Луцьку та Львові ми насправді розпочинаємо роботу над цим альбомом.

Леся: - Але поки це робоча назва. Ми не програмуємо щось наперед. Звісно, щось планується, проте життя повертає нашу течію в правильному керунку, тому так навіть цікавіше. Отож і назва нашої наступної роботи може змінитися, тому не дивуйтеся. Дев’ять наших компактів – це дев’ять підходів до творчості, дев’ять життєвих поворотів, дев’ять експериментів. Буде, звісно, і десятий. На щастя, за нашою спиною не має якоїсь потужної фірми, яка вклала в нас гроші, і ми мусимо їх відпрацювати запрограмованими альбомами, піснями, словами, своєю запрограмованою поведінкою. Тому лише за нами право, яким має бути наш наступний альбом. Знову ж таки це суперечить законам шоу-бізнесу, однак не суперечить законам піару.

Галина: - Де з’явиться наш корабель, якими морями прокладатиметься його шлях, - це питання цікаве, але вже не для нас. Бо наші обриси завжди присутні, але яких кольорів вони наберуть, коли вони виокремляться знову, у який час дня чи ночі, - це своєрідна загадка і таємниця для тих, хто цікавиться таким незвичним шляхом творчого розвитку.

- Корабель сестер Тельнюк з’являвся і в Європі, і в Канаді, і в США, кидав якір біля берегів Росії. Чи передбачена гастрольна діяльність цими протореними шляхами на майбутнє?

Галина: - Поки основний пріоритет – це Україна й український слухач і глядач, бо сьогодні він іде і в Європу, і в Америку. А тому ми, якщо й прямуватимемо, то – за ним. Більше того, музика, яка покладена на поезію слова і манеру виконання, має скоріше захопити свого слухача.   

Леся: - Який розуміє цю мову. Хоча нам завжди приємно, коли захоплюємо й англомовну публіку.

- Кілька років поспіль ви працювали за кордоном. Мультимедійне шоу «Над нами небо», співпраця з Міком Тейлором над рімейком «Моє марне кохання» (Love in vain), виступи на різних сценах Канади й США… Чи правда, що українського музиканта не сприймає іноземний ринок?

Леся: - Навіть наші співпраці й експерименти були лише моментами співпраці й співучасті. На іноземному ринку з неохотою сприймають українців та й будь-кого, хто приїжджає туди працювати як професійний музикант. Ти опиняєшся в ситуації своєрідного культурницького діаспорного ґетто – україномовного, російськомовного, бо тебе не допустить американський ринок.
   
Галина: - Наші концерти – це було знайомство, а не спеціально сплановані комерційні проекти. Ми за них одержували гроші, але наші гонорари не можна порівняти з гонорарами американських виконавців, бо там чітко діє система захисту профспілки своїх музикантів і виконавців. Для того, щоб влитися в американський ринок, потрібно, можливо, йти цілком космополітичним шляхом, коли ти називаєш себе людиною Всесвіту й розчиняєшся в голосовому, інструментальному, цирковому шоу. Це цікаво в Америці, бо вона пройшла багато шляхів, форм, і практично усі нації, які перебували на тому континенті, влилися в цей мікс.

Леся: - Просто Америка абсолютно правильно використовує принцип еклектики, коли, здається, поєднується непоєднуване, те, що навіть естетично ніби й не можна поєднати.

Галина: - Тому захоплення американського ринку?... Ми можемо захопити лише незначну частину американської публіки, яка прийшла на наш концерт, яка сповідує подібну мистецьку естетику. Це ті люди, які уміють розшифрувати нашу музику, йому близька творчість «Лед Зепелін» чи «Ролінґ Стоунс». Єдине – американський чи європейський слухач широко сприймає музику, йому не треба пояснювати, що це звучить, класифікувати себе. У нього мозаїка вже розкладена – це співана поезія, а це поетичний театр, а ось лунає джаз, а це доросла альтернатива.

Леся: - У нас дуже звужений інформаційний простір. Совковий підхід, коли ми сприймаємо американську музику як просто Брітні Спірс і всіх робимо Брітні Спірс, - присутній і сьогодні в Україні. За кордоном відсутня така ситуація, коли якийсь музичний жанр не може розвиватися, знаходиться у задусі, спричиненій іншими жанрами. Усі живуть і розвиваються, у кожного є свій слухач, для кожного є свій телеканал чи радіостанція. А в Україні все базується на особистісному сприйнятті. Той, кому подобається те, що роблять сестри Тельнюк, може посприяти нашому просуванню на теле- чи радіоефір.

- Під час ваших закордонних поїздок хто опікувався звуком живого концерту? Якщо це іноземні звукорежисери, то наскільки позитивним був цей досвід співпраці?

Галина: - Звісно, ми працювали з місцевими звукорежисерами. Це професіонали високого рівня. Вони розуміють, що має бути первинним, а що вторинним, який має бути звук і на яку сцену. Ми виступали на деяких фестивалях, під час яких здійснювався «живий» запис. За кілька місяців одержували «лайвівський» компакт, де фактично бездоганне звучання. Важко навіть уявити, як люди досягають таких результатів у реальних умовах «живого» концерту. Так само досвід участі в прямому ефірі, коли практично за дві хвилини до нашого виступу виставився звук – без жодних заминок.
Також завжди приємно бачити посмішку звукорежисера за пультом, у якого все складається, у якого не має упереджень до особистостей, який підтримує тебе якістю своєї роботи. Ми їздили на шестигодинний концерт американських зірок у Медісон-Сквер- Гарден, кошти від якого збиралися на підтримку постраждалих від урагану Катріна та на відбудову Нового Орлеану. Це щось просто неймовірне – за долі секунд вибудовувався звук для оркестрів. Доки Ельтон Джон грав за роялем, який однаково бездоганно було чути в усіх точках стадіону, вже готувався новий виступ із цілком іншим технічним забезпеченням. Здавалося, що люди, які працюють на верхотурах, виставляють звук, під’єднують якісь дроти, – просто інопланетяни.
      
Леся: - Однак і в Україні ми вже знаємо, що таке професіоналізм. У 99 випадках ми використовуємо свій «коморівський» звук. І дуже цим задоволені. Повірте, це важливий аспект творчої діяльності, адже коли ти відчуваєш якийсь технічний дискомфорт, творче натхнення перетворюється на муку. Сьогодні ті люди, які працюють із сестрами Тельнюк, засвідчують високий командний рівень роботи. Наприклад, наші концерти із «Жовтою кульбабою» проходили в абсолютно різних сценічних умовах – і це не створювало якихось особливих проблем. Більше того, коли в Дніпропетровську за півгодини до виступу через необачність місцевих працівників театру перегоріли два підсилювачі, наша команда встигла все замінити. І ми змогли презентувати насичену кольорами музичних емоцій свою програму. Також сьогодні сестри Тельнюк своїм неповторним звучанням завдячують звукорежисеру Костянтину Костенку, який знає нас чудово, знає наші особливості, який не починає роботи на студії без добре заготованої кави, який вчасно може припинити роботу й дати можливість перепочити творчим ініціативам наших неспокійних натур.