Дві сестри

поема

У хащі лісовій бродили тіні,
Та рiс лиш хвощ, та цвіль на пні ліпилась.
А на горі, що ніби проривала
Важку зелену ковдру лісову ,-
Стояли поряд дві сестри-ялинки.
Одна - висока, друга трохи нижча,
I тона, і тендітна, мов дівча,
І все угору дерла свій вершечок,
Щоб будь-що-будь, а старшу наздогнать...
А старша вчила:
«Подивись-но, сестро,
Туди, далеко, де піднявся дим.
Отам живе наш найлютіший ворог,
що всі його Людиною зовуть».
«А чим вона нам ворог?» - запитала
Молодша старшу.
«О, казать багато,
А слухать мало. Скільки нас, ялин,
Дубів крислатих, та цибатих сосон,
Та ніжних лип, та ясенів струнких
Лягло отій людині під сокиру.
Вона нас палить, щоб себе зігріти,
Із наших трупів дім собі будує,
А як умре, та і труну їй роблять
Із тіла нашого... Яка наруга!
Аяб хотіла вік отут стояти,
Своїх дітей великими зростити
Та так отут при корені і всохнуть.
0, щоб на світі не було Людини!»
Минали дні, і місяці, і роки...
Гора цвіла, як кожної весни,
У папоротях кублились гадюки,
А синє небо звисока дивилось,
Як ліс до нього шнувся що є сили...
І все було таке, як і учора...
Та раз уранці молода ялинка
Прокинулась, здригнулась і застигла,
І піднялась навшпинечки, щоб ліпше
Було почути, що це тут таке
І хто це тут...
А звідкись, із-за лісу
Їй вітер ніс якісь незнані звуки.
І кожна жилка в неї затремтіла:
Це що? Легке, і ніжне, і примхливе,
Звабливе щось, незнане і чудесне.
Ану, подми іще, веселий вітре,
То, може, й я заграю так!?
Та ні!..
Свистів у вітах вітер, а гілки
Скрипіли, та співати не уміли...
І розказала старшій молоденька
Про цю пригоду дивну.
«Цить, мовчи, -
Прошепотіла старша. - То Людина.
Вона з кісток із наших научилась
Робить оте, що грає. І назвала
Ці звуки музикою... Бр-р-р... Я змерзла!
Мені здається, що із мене шкіру
Почне здирати зараз ця Людина.
Я музику її здаля не чую.
А ти як можеш чути отаке?!
Нещасна ти. Вона тебе зрубає!..
Та я тебе навчу, як врятуватись,
Коли тебе почне Людина стукать
Долонею по стовбуру твоєму, -
Ти не здригайсь і не напружуй сил,
А вільно стань, немовби ти зів'яла,
Немовби в тебе все твоє коріння
Під'їли черви, що в землі живуть,
І більш тебе Людина не зачепить!..
Та тільки - тс-с! Дивись; іде Людина!»
І дивиться Ялинка, як до неї
Іде собі створіння невелике
І ніби не страшне. У нього очі
Ласкаві й теплі, мов весняне небо,
А чуб - неначе трави восени,
А руки - мов суха земля улітку...
І підійшла людина до Ялинки
І тихо-тихо ніжною рукою
Погладила її шершавий стовбур,
Немов чогось благаючи в цю мить...
Вона завмерла, теплоту відчувши
Ні, не від сонця, а живу, людську.
Вона здригнулась - ніжно і благально:
Ну, ще мене погладь, ну, ще, іще...
О, як прекрасно бути в твоїй владі,
Руко Людини! Ну, погладь іще!..
І тут Людина почала тихенько
Долонею по стовбуру Ялинки
Вистукувати щось у тихім ритмі,
Немовби просячи: заграй! заграй!
І не стерпіла молода Ялинка,
І затремтіла в дивнім неспокої,
І витяглась на весь великий зріст,
Немов струна невидимої арфи,
Захованої в зелені гілок,
І забриніла всім великим тілом,
І загула іще не знаним згуком,
І заспівала ще не знаним співом:
«Ну, вдар іще, я хочу ще співати!
Ну, вдар іще, всесильная Людино!»
«Ех ти, дурна! - сказала старша їй. -
Я що тобі казала? Ти забула?!
Куди ж - велике щастя та Людина!
Вона тебе зрубає через кілька
Недовгих літ; і смерть тобі настане!»
Сестра не помилилась. Літ десяток
Пройшло, сплило...
І якось на світанні
Людина із сокирою прийшла.
І бризнула густа, мов мед, живиця
З пораненої нею деревини...
Ще довго її різали, пиляли,
Сушили, знову різали, а потім
Пройшла вона і воду, і вогонь,
І клей міцний, і лак тонкий, прозорий.
І довго майстер з нею щось робив,
Натягував нащось овечi жили,
А далі все ізнову починав,
Аж доки не сказав собі: готово!
Узяв смичок, живицею натертий,
І ніжно до струни він доторкнувсь.
І от здригнулась, заспівала скрипка,
І гриф кленовий задрижав покірно,
І затремтіло деко із ялини,
І полилися звуки чарівні, -
І знов, і знову ожила Ялинка,
І заспівала хвоєю своєю,
І загуділа стовбуром міцним:
«Хай чують всі! Це я співаю тут!
Я ще у лісі так співать хотіла,
Але мене ніхто там не навчив.
Хай чують всі! Це я співаю тут!
А де сестра? Живе, напевне, в лісі
І плаче за молодшою сестрою...
Чудна! Нещасна! Їй не зрозуміти
Усього щастя звуків чарівних
І в музиці - яке ж це щастя! жити!..
Сестра... Мабуть, багато проживе,
А там - впаде, згниє у темнім лісі
І думатиме, що вона щаслива...
О сестро, сестро!.. Тільки ж ти не чуєш,
Як я отут ридаю і співаю.
Та чує все це ось оця Людина,
Могутня, сильна і настільки ніжна,
Що зараз відчуває шепіт мій,
А я - я чую трепет її серця».
***
Сказав скрипаль:
«Хіба не чув ти, майстре,
Як скрипка твоя плаче та співає!
А дека як дзвенить - немов кришталь!
А звук який - неначе з гір високих
Доноситься розкотисто луна...
О, друже, ти такий великий майстер,
Неначе славнозвісний Страдиварі.
Ти дерево безмовне оживив».
«Ет, досить, - так старий промовив майстер. -
Поглянь-но ліпше, як заходить сонце
І золотить верхівки у ялин.
А небо ніби райдуга незнана:
Червона смуга, он - жовтогаряча,
А ондe жовта, і зелена он,
Над хмарою, що витяглася в небі.
І вітер стих, і хмара не пливе...
Ти відчуваєш музику природи?
Співає сонце, і співає небо,
й земля співає, і співає все!
Ось у траві дзвіночки лісові,
Послухай, як видзвонюють! А ось де
Ти чуєш, як гуде оця ялина?!
Хіба не чути в ній того мотиву,
Що потім залунає під смичком?
А ти казав, що ніби я умію
Безмовну деревину оживлять?..
О ні, мій друже, тут не оживляти -
Куди вже оживлять її, живу?!
А тут почути музику ту треба,
Що б'ється в кожній жилці і до рук
Людських оцих, і до любові рветься
І проситься. Ось музика! Відчуй!
Оце і вся моя робота. Все
Моє мистецтво, як поет сказав би».